Види і форми реалізації установчої влади
Здійснити оцінку потенціалу установчої влади не завжди можна, лише виходячи з аналізу її ресурсів або конституційних норм, якими встановлюється певний правовий порядок у суспільстві. Особливо це стосується установчої влади, яка здійснюється на позаправовій основі. Оцінити ж реальний ефект установчої влади можна лише тоді, коли її суб’єкти здійснюють певні дії. Положення про існування в цьому суспільстві установчої влади залишаються констатацією можливостей цієї влади до того моменту, поки вона не буде реалізована. Реалізація установчої влади має свої особливості за різних обставин, з яких визначаються різні види установчої влади.
Аналізуючи дослідження Ю. О. Тихомировим теми управління справами суспільства, в якому автор робить висновок, що зрозуміти природу відносин влади можна лише з розкриттям характеру суспільного поділу праці [441, с. 49–51], ми з’ясували, що критерієм виокремлення установчої влади як виду публічної влади є організаційно-правові підстави здійснення владовідносин, які реалізуються через управління або через самоуправління (про що сказано в підрозділі 1.2 цієї дисертаційної роботи). Отже, організаційно-правові підстави здійснення владовідносин зумовлюють виділення особливих способів реалізації установчої влади в суспільстві. Разом з тим, проблема критерію визначення видів установчої влади досі не отримала свого переконливого вирішення, і в літературі пропонуються різні класифікації установчої влади за її видами.
Так, французький учений Ж.-П. Жакке поділяє установчу владу на два види: первісну та інституціональну [80, с. 108]. Первісна установча влада, на думку автора, заявляє про себе в ситуації створення нової держави, у тому числі на залишках попереднього режиму, зруйнованого революцією. Така влада, вважає Ж.-П. Жакке, має безумовний характер, оскільки писаної конституції або уже немає, або вона ще відсутня. Джерелом повноважень первісної установчої влади є політичний порядок, оскільки установча влада – це влада факту, яка полягає в її постійності та в ідеях, що закладені в цю владу, завдяки яким розробляється конституція. Інституціональна установча влада, стверджує Ж.-П. Жакке, створюється конституцією і може її змінювати. При цьому установча влада обмежена передбаченими для неї рамками щодо порядку внесення конституційних змін.
Схожий підхід відстоює М. В. Савчин, поділяючи установчу владу за формально-процедурним критерієм на первинну та інституційну (вторинну) [388, с. 304].
Сучасний німецький конституціоналіст професор Г.-П. Шнайдер пропонує розглядати владу, що утверджує конституцію, у двох формах: «початкова» і «конституційна» (враховуючи час появи (виникнення) та функціонування (діяльність) цієї влади) [60, с. 305–306]. Покликанням першої, власне, є розроблення й прийняття самої конституції; вона, як правило, може приховувати в собі певну суспільну небезпеку, оскільки є за природою революційною владою. Друга ж форма цієї влади має на меті внесення змін і доповнень до конституції в рамках режиму конституційної законності.
В російській навчальній літературі основним є поділ установчої влади на первинну та встановлену (похідну). Первинна установча влада виникає як результат зміни конституційного ладу та має основним завданням створення конституційної основи держави, визначення форми правління, розподілу влад, державного й територіального устрою, системи прав і свобод громадян, напряму та змісту загальнодержавної політики. Встановлена (похідна) установча влада впроваджена первісною та має основним завданням внесення змін і доповнень до чинної конституції (прийнятої первинною установчою владою) [93].
Автори вітчизняного підручника «Курс конституційного права України» за редакцією М. О. Баймуратова та О. В. Батанова (Харків, 2008 р.) також виходять з того, що установча влада може бути первинною та встановленою. Первинна встановлює конституцію в умовах, коли вона є першою конституцією країни або коли втратив силу порядок прийняття конституції, визначений раніше чинною конституцією. Встановлена установча влада визначається чинною конституцією для наступних її змін та доповнень. Первісна установча влада виражає рух від політики до права, тобто народження конституційно-правової системи, а встановлена – всередині вже складеної системи [164, с. 390].
Представники французької школи конституційного права вважають, що влада на створення конституції (установча влада) та її зміну (влада на перегляд конституції) докорінним чином різняться. Перша суверенна, а друга – ні, тому що підкорена установчій владі. Вони розмежовують процедури «перегляду конституції» та «припинення дії чинної конституції шляхом прийняття нової конституції». Перша процедура здійснюється шляхом реалізації влади, утвореної установчою владою; при цьому суб’єкт влади не має права змінювати деякі конституційні положення. Так, наприклад, у Франції не може бути переглянута республіканська форма правління. «Конституція може бути змінена в незначних моментах шляхом перегляду конституції, але одночасно в жодному випадку не може бути відмінена тією ж процедурою перегляду» [96, с. 11].
Окрім поділу установчої влади на первинну й похідну, встановлену та інституціональну за формальним критерієм, М. В. Савчин пропонує її поділ за сутнісним критерієм на суверенну та організаційно-правову, а за змістом – на установчу владу народу й інституційно-процедурну владу [388, с. 304]. Перші види установчої влади, зазначає автор, мають місце за відсутності конституції в разі формального втілення принципів конституційного ладу, а другі передбачають нормативно-правове регулювання внесення змін до конституції з формально-процедурної точки зору, наявність демократичних традицій і форм діяльності органів влади і відповідну структуру політичних організацій, а також наявність легітимних органів влади, що наділені компетенцією забезпечити перегляд конституції і приймати відповідні рішення з погляду легітимності процедурної демократії.
Вся работа доступна по " http://mydisser.com/ru/catalog/view/16752.html " target="_blank">Ссылке
