У нас уже 242733 рефератов, курсовых и дипломных работ
Заказать диплом, курсовую, диссертацию


Быстрый переход к готовым работам

Мнение посетителей:

Понравилось
Не понравилось





Книга жалоб
и предложений


 


Договір як джерело конституційного права України

Тривалий час у працях теоретиків права договори не відносились до видів нормативно-соціального регулювання, не розглядалися в якості джерел права. Не розглядали договір в якості джерела права і багато фахівців у галузі конституційного (державного) права. Лише деякі з них дотримувалися протилежної точки зору. Уявлялося, що тільки веління є нормою, яка розрахована на невизначену кількість типових випадків і має загальний характер[169,с.148]. Щоправда, висловлювалась і інша точка зору. Так, С.Ф. Кечек’ян писав: «Звичайно, безсумнівно, що договори у ряді випадків не тільки створють певні правовідносини, але й породжують норми права, тобто виступають як джерела права [131,с.3].

В сучасних умовах така прогресивна форма вираження правових норм, яким є договір, може виступати як джерело конституційного права. Але, відверто кажучи, він аналізується не завжди з необхідною повнотою або навіть завжди не згадується.

 Міжнародні договори та загальновизнані норми та принципи міжнародного права. Відповідно до принципу суверенної рівності держав – основного принципу міжнародного права – кожна держава вільно створює свою національну систему права та визначає порядок взаємодії свого права з міжнародним правом. Цей порядок визначається нормами, основоположне значення серед яких займають норми конституційного права. Міжнародне право покладає на державу зобов’язання, порядок реалізації яких у внутрішньодержавних відносинах визначається національним правом. Як наголошує професор П.Мартиненко «міжнародні зобов’язання держава повинна виконувати повністю та належним чином (pacta sunt servanda). І хоч міжнародне право визнає, що грубе порушення конституційних норм, в принципі, може бути в окремих випадках підставою для відмови від зобов’язань, але учасник договору не може посилатись на положення свого національного права як на причину невиконання взятих ним міжнародних зобов’язань ...» [184,c.7].

Конституційний принцип співвідношення норм міжнародного і національного права, конституційне за своїм значенням начало «міжнародний договір – складова національного законодавства» сягає своїми витоками у доктрину, сформульовану англійським лордом-канцлером Телботом у 1735 р., згідно з якою міжнародне право сприймалось як частина права країни і яка стосувалась головним чином міжнародного приватного права.

Визнання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів в якості джерел конституційного права є питання дискутивним у вітчизняній літературі, особливо в частині принципів і норм міжнародного права.

Згідно ст. 8 Конституції України складовою частиною національної правової системи в якості джерел права визнаються загальновизнані принципи і норми міжнародного права. Аналізуючи аналогічну ситуацію в правовій системі Російської Федерації, М.В. Баглай зазначає, що включене в Конституцію формулювання «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» містить в собі «багато незрозумілостей, оскільки в світі не існує загальноприйнятого визначення цих принципів і норм» [60,c.23].

Методологічною основою розкриття поняття принципи права, їх ролі у правовому регулюванні відносин, є філософські категорії загального та окремого (одиничного) та співвідношення між ними. В юридичній літературі загальновизнано, що принципи права – це основні, вихідні положення, які визначають загальну спрямованість права. Р. Кондратьєв та О. Гернего писали: «Говорячи про принцип права як загальне положення, треба мати на увазі діалектичний зв'язок між загальним та окремим. Якщо йдеться про правові принципи, то окремим є відповідні галузі права, правові інститути, правові норми»[146,c.43]. Цей методологічний постулат є підставою для висновків тих авторів, котрі вважають, що не закріплені в правових нормах положення, не можуть бути віднесені до принципів права. Ще на один важливий аспект визнання принципів права джерелом права звертають увагу Р. Кондратьєв та О. Гернего: «принципи права не тільки визначають зміст конкретних правових норм, а й, будучи їх складовими, безпосередньо регулюють суспільні відносини» [146,c.43]. Такий висновок можливий, виходячи з того, що процес пізнання і наступного формування принципів права починається вже на стадії пізнання сутності окремо взятої правової норми. Відомо, що кожна така норма входить до системи правових норм, які у своїй сукупності складають ту чи іншу галузь права. І  ці принципи в процесі правотворчості мають «пронизувати» всі норми даної галузі права.

На визнанні положення, що принципи права безпосередньо регулюють суспільні відносини, базується можливість використання у правотворчій діяльності аналогії права.

Загальні принципи права забезпечують нормативний характер програмних положень Основного закону, гарантують наступність конституційно-правового регулювання. Загальноправові принципи складають базу кон­ституційно-правових презумпцій. Правові презумпції аксіоматичні і представляють собою вирішальний аргумент в спорах про конституційність.

Невідповідність норми матеріального чи процесуального характеру загальним принципам права породжує її нікчемність і недійсність винесеного на її основі рішення. Все це дає підстави визначити, що загальні принципи права являють собою важливий юридичний інструмент. Вони служать джерелом права взагалі і конституційного права особливо.

Позитивної оцінки конституційного положення, що допускає включення загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, а також міжнародних договорів дотримуються багато вчених: В.Н. Денисов, М.І. Козюбра, Р.І. Кондратьєв, О.Є. Кутафін, І.І. Лукашук, В.Ф. Погорілко, А.І. Талалаєв, В.С. Нерсесянц. Таке включення дещо змінює структуру правової системи України та по-новому ставить питання про співвідношення, ієрархію правових актів за їх  змістом та юридичною силою.

Питання про конституційне визнання загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в якості складової частини правової системи України, а, отже, і джерел права є невід'ємною частиною більш загального питання про характер взаємозв’язку і взаємодії міжнародного і національного (внутрішньодержавного) права.

Визнаючи верховенство норм міжнародного права над національним правом уявляється, що це положення потребує уточнення. Адже мова йде не про зверхню  роль норм міжнародного права й, зокрема, договору та можливості їх прямої дії у внутрішньому законодавстві, а в необхідності приведення національної правової системи у відповідність з міжнародними стандартами, які є обов'язковими для кожної держави, та узгодженості внутрішньодержавного права із загальновизнаними принципами міжнародного права.

В загальній теорії права обґрунтованим є постулат, згідно якого будь-які вихідні положення, що вважаються принципами права, мають бути закріплені в його нормах. Таке закріплення можливе двома способами: текстуальне закріплення, тобто безпосереднє формулювання принципів права у нормах права, та змістовне закріплення, тобто виведення принципів права із змісту нормативно-правових актів. Як пише А.М. Колодій «основні засади, які ще не відображені й не закріплені у праві, не можуть бути віднесені до числа юридичних принципів (принципів права). Вони є соціальними закономірностями, які вимагають правового опосередкування, ідеями, науковими  висновками, а не принципами права» [144,c.23-24].

Широкий підхід до визначення джерел загальних принципів права існує в західноєвропейській традиції, зокрема в правових системах Франції та Німеччини. Державна Рада, яка очолює систему адміністративної юстиції Франції, ввела в офіційний судовий обіг поняття загальних принципів права, вказавши при цьому, що вони «можуть застосовуватися навіть за умов відсутності відповідних текстів»[70,c.163]. В окремих рішеннях Конституційного Суду Німеччини наголошується, що конституційне право не обмежується текстом Основного закону ФРН, а включає також деякі загальні принципи, які законодавець не конкретизував у позитивній формі, що існує надпозитивне право, яке зв’язує навіть установчу владу законодавця  [97,c.110].

Таким чином, західноєвропейська традиція права розрізняє природу принципів права, що містяться в текстах конституцій та інших нормативно-правових актів, а також природу загальних принципів права, що застосовуються й за відсутності текстів. «Силу і життя їм дає суддя» [70,c.166].

Як визначає професор М.І. Козюбра, «джерелом таких принципів є не текстуальне чи змістовне їх закріплення в нормативно-правових актах, а судова практика. Однак це не означає, що суд є вільним у формуванні тих чи інших загальних принципів права. Вони не є продуктом суто судової творчості. Загальні принципи права – це вираз правових тенденцій, які розвиваються в глибинах нормативно розвинутого суспільного життя. На їх появу і розвиток впливають не тільки норми позитивного права, а й багато інших нормативних і ненормативних чинників – мораль, політика (зокрема міжнародна), звичаї, наукові теорії і концепції тощо. Правовість же вказаних тенденцій полягає в тому, що вони тією чи іншою мірою змінюють передумови нормативно-правового регулювання та визначають його спрямованість на майбутнє.

Інакше кажучи, загальні принципи права – це не просто певні ідеї, які існують у правосвідомості, навіть теоретичній, а відправні начала права, які можуть фіксуватися, а можуть і не фіксуватися в текстах нормативно-правових актів» [136,c.7].

Виходячи з конституційного положення про визнання принципів і норм міжнародного права джерелами національного права (ст. 18 Конституції України), професор П.Мартиненко [184,c.12-13] виокремлює «пряму конституційну інкорпорацію», якою є інкорпорація в право України загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, та «посередню конституційну інкорпорацію» яка передбачає інкорпорацію в національне право норм міжнародних договорів.

Пряма конституційна інкорпорація передбачає прямо і безпосередньо, за фактом закріплення в Конституції, пряму дію в праві України загальновизнаних принципів і норм міжнародного права без додаткового акту чи процедури інкорпорації. Звідси випливає необхідність з'ясування змісту поняття «загальновизнані принципи і норми міжнародного права», оскільки вони «є дискусійними і в доктрині міжнародного права» [184,c.12]. Професор П.Мартиненко посилається на положення ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в якій визначено, що джерелом загальновизнаних принципів і норм міжнародного права є міжнародні конвенції, міжнародний звичай і загальні принципи права.

За своїм нормативним змістом прямо інкорпоровані в право України, на підставі статті 18 Конституції, «загальновизнані принципи і норми міжнародного права» передбачають лише міжнародні звичаї («як доказ загальної практики, визнаної в якості правової норми») і загальні принципи права («визнані цивілізованими народами»). Ці дві групи джерел права є неписаними, їх зміст потребує ґрунтовного вивчення й уточнення. Найбільш застосованими в міжнародному праві є принципи рівності, природного права, справедливості, принцип доброї волі, res judicata, «те, що не заборонено, те дозволено», «ніхто не може бути суддею у власній справі», процесуальна рівність сторін.

Посередня конституційна інкорпорація  передбачає дію міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Мова йде виключно про чинні міжнародні договори та укладені з участю законодавця – Верховної Ради України. Щодо міжнародних конвенцій то їх дія в національному праві також передбачена в якості норм міжнародних договорів, тому джерелом конституційного права їх можна визнати лише , якщо вони пройдуть процес посередньої конституційної інкорпорації. В науці конституційного права навіть з’явився термін  інкорпорація міжнародно-правових норм в національне право.

В той же час слід зазначити, що виходячи із змісту  ст. 9 Конституції України ще однією умовою визнання міжнародних договорів як складової частини системи  джерел  конституційного права є їх узгодженість з основним законом України – Конституцією.

За загальноприйнятим правилом, закріпленим в конституціях більшості демократичних європейських держав, в ієрархії джерел права, включаючи джерела конституційного права, ратифікований міжнародний договір стоїть вище, ніж національний закон, оскільки норми останнього не можуть ні суперечити нормам міжнародного права, ні відміняти їх. Тим самим Конституція закріплює примат міжнародного права над внутрішньодержавним.

Ратифікація міжнародних договорів Верховною Радою відбувається у формі закону, який за своїми юридичними ознаками, зокрема порядком набрання чинності, не відрізняється від інших законів. В цій частині проблемним є питання про співвідношення норм національного законодавства України з нормами міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Більшість авторів – спеціалістів з міжнародного  права дотримуються думки, що в разі колізій між нормами міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою, і нормами національного законодавства пріоритетному застосуванню підлягають норми міжнародних договорів. Основним аргументом такої позиції є те, що це випливає з конституційного принципу добросовісного виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань [100]. На думку М.І. Козюбри «вагоміші конституційні підстави для обґрунтування пріоритетності норм ратифікованих Верховною Радою міжнародних договорів, що стосуються прав і свобод людини, перед нормами національного законодавства України дає положення частини першої статті 8 Конституції, яке закріплює принцип верховенства права. Самостійного, відмінного від традиційного для вітчизняної теорії і практики принципу верховенства закону, принцип верховенства права набуває, по-перше, тоді, коли право не ототожнюється із системою встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки, тобто коли має місце теоретичне і практичне розрізнення права і закону. По-друге (і це, очевидно, головне для з’ясування співвідношення норм міжнародних договорів і норм національного законодавства у випадках колізій між ними), принцип верховенства права може досягати свого призначення – набувати визначального значення у відносинах між усіма учасниками суспільного життя, насамперед між людиною і державною владою тоді, коли право, незалежно від можливої різноманітності його визначень, нерозривно пов’язується з людиною, її правами» [136,c.5].

Міжнародний договір, як угода між державами або іншими суб’єктами міжнародного права, має явно зриму, рельєфно виражену погоджувальну природу. Основні норми міжнародного права, що стосуються договорів (Статут Міжнародного Суду ООН, Віденська конвенція 1969 р. “Про право міжнародних договорів” та інші), виходять з того, що це джерело права вимагає обов’язкової згоди, збігу воль суб’єктів, що створюють його.

Міжнародний договір може привести до створення міжнародної норми тільки в тому випадку, якщо він ґрунтується на угоді держав як суб’єктів міжнародного права. Із цього можна зробити висновок, що міжнародний договір розглядається як засіб формування міжнародно-правових норм.

Сучасна доктрина конституційного права України відносить міжнародні договори, що укладаються незалежною державою з іншими суверенними державами, до самостійних джерел конституційного права.

 

 

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/236490.html

Найти готовую работу


ЗАКАЗАТЬ

Обратная связь:


Связаться

Доставка любой диссертации из России и Украины



Ссылки:

Выполнение и продажа диссертаций, бесплатный каталог статей и авторефератов

Счетчики:

Besucherzahler
счетчик посещений

© 2006-2022. Все права защищены.
Выполнение уникальных качественных работ - от эссе и реферата до диссертации. Заказ готовых, сдававшихся ранее работ.