Методологічні засади дослідження ефективності правового регулювання

Правове регулювання на сучасному етапі організації соціального управління дедалі частіше супроводжується різного роду ризиками. В низці випадків – дисонує з відтворенням інновацій суспільного розвитку, а в деяких – не відповідає правовим традиціям, вносить елемент конфліктності у суспільні відносини, не сприяючи, а іноді й утруднюючи вирішення існуючих протиріч, обумовлює виникнення нових. Адміністративно-правове регулювання в цьому сенсі не є винятком. Маючи публічну природу, воно неодмінно відображає параметри актуального стану й прогнозні показники розбудови держави, місцевого самоврядування, є концентрованим виразом методологічної основи останнього, становлячи, таким чином, зріз офіційно визнаних проблем соціального поступу у конкретно-історичному суспільстві, «вловлених» апаратом держави та оформлених у політично-вольовому акті. Разом із тим між виразом політичної волі й дійсними потребами, запитами суспільства дистанція досить велика, вона зумовлена як процедурними, науковими, так і суто корпоративними факторами публічного адміністрування. Збільшення цієї дистанції, що виражається у неадекватних предметних, методичних, техніко-юридичних та інших аспектах адміністративно-правового регулювання, знижує його ефективність, загальну значущість для оптимізації взаємодії між індивідуальними й груповими (колективними) суб’єктами соціальної активності, що породжує проблему конфронтації громадянського суспільства та держави, перешкоджає розвитку її правових, демократичних, соціальних ознак. Тож забезпечення ефективності адміністративно-правового регулювання наразі є одним із визначальних завдань у новітніх умовах державного будівництва й розвитку інститутів громадянського суспільства.   

У свою чергу, логіка нарощування наукового знання про ефективність адміністративно-правового регулювання диктує необхідність позначення вихідних феноменологічних та гносеологічних настанов щодо природи, сутності правового регулювання як такого, особливостей його адаптації до предмета адміністративного права, а також співвіднесення з концепціями ефективності правового регулювання, методологічних засад вивчення вказаних явищ. Так, давно відомо, що перш ніж братися за розв’язання окремих проблем, необхідно попередньо вирішити загальні, інакше потім дослідник буде «сліпо натикатися» на ці загальні проблеми. Вказану обставину добре усвідомлювали класики соціології і юриспруденції, починаючи від І. Канта, О. Конта, Е. Дюркгейма й закінчуючи Ю. М. Оборотовим, Р. Ципеліусом та іншими сучасними дослідниками загальнометодологічних проблем соціології права, юриспруденції та й гуманітарного знання в цілому. Вони, як правило, завжди формулювали світоглядні і методологічні принципи, з урахуванням яких вибудовували в подальшому своє вчення. В результаті у творах класиків поряд з ідейним багатством наявна певна концептуальна цілісність [239, с. 78]. Тож потребою у збереженні гносеологічної єдності композиції дослідження та формування такої системи знання, яка б претендувала на статус наукової й верифікованої, обґрунтовується доцільність визначення філософських концептів осмислення правових явищ, які б, у свою чергу, слугували певним дороговказом у процесі наукового пошуку.        

Враховуючи структурно-функціональну природу правового регулювання як елемента системи соціального управління, варто перш за все зробити деякі зауваження з приводу сучасних проблем праворозуміння.

Загалом праворозуміння визначається як усвідомлення правової дійсності крізь призму правових теорій, доктрин, концепцій, засноване на науковому обґрунтуванні правових явищ, належній правовій культурі і правосвідомості громадян. Формуванню праворозуміння сприяють різні види тлумачення права [29, с. 696]. За влучним твердженням П. М. Рабіновича, праворозуміння – це відображення у людській свідомості за посередництвом поняття, яке позначене терміном «право» (чи будь-яким іншим однозначним з ним словом або символом), того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існування й розвитку певного суб’єкта або ж безпосередньо цих потреб; це інтерпретація того, що, власне, відображає поняття, назване словом «право» [182, с. 4]. Слід зазначити, що праворозуміння є формою пізнання сутності і ролі права у регулюванні суспільних відносин. Праворозуміння передбачає усвідомлення не тільки фактичної правової дійсності, а й правових моделей майбутнього. Саме це визначає його (праворозуміння) як одну з основних рушійних сил цивілізаційного та, зокрема, філософського розвитку суспільства окремого регіону (держави) і всієї планети. Таким чином, прогностична спрямованість праворозуміння є основою реформування правової системи в Україні [185, с. 75]. І в цьому аспекті  визначення концептуальних параметрів світоглядної системи координат щодо бачення природи права як соціального феномена є необхідним етапом й змістовним блоком у системі наукових положень про ефективність правового регулювання взагалі та адміністративно-правового зокрема. У зв’язку із цим зазначимо, що аналіз наукової літератури з проблем теорії права дає змогу виокремити щонайменше чотири найбільш об’ємні групи теорій (наукових напрямів) праворозуміння: юридичний позитивізм (легізм), соціологічний позитивізм, теорія природного права (юснатуралізм), синтетична (інтегративна) концепція.

Вся работа доступна по ссылке https://mydisser.com/ru/catalog/view/37080.html